Дорога до Вишневого: спроба життєпису (1944-2022)

Присвячую своїм онукам:
Софії, Михайлині,
Марії та Ярославу

Від автора

12-го серпня (13-го за паспортом) 2019 року мені виповнилося 75. І хоча у привітанні мій старший син Олег сказав, що це лише за паспортом, все-таки попри нібито нормальний фізичний стан усвідомлюю, що пройшла уже певний рубіж.

Можна підбивати підсумки. Які вони – судити Вам, читачі. Сподіваюсь, що вони суттєві, деколи – дуже успішні, деколи – ні. Жила, як уміла, жила, як могла, як дозволяли обставини і життєві ситуації. Мої роки вкладаються в різні політичні епохи: сталінську, хрущовської відлиги, брежнєвського застою, часи перебудови за М. Горбачова, боротьби за незалежність України, здобуту 1991-го року, і нарешті – часи незалежності (1991 – 2017 р., вони тривають й досі…). Всі ці епохи накладали відбиток на моє життя, мою діяльність… Про це я чесно розказую у своїй сповіді-спогадах. Саме до них мене спонукали молодший син Максим, колеги по роботі.

Зібравшись духом, пишу про своє життя. Судити Вам!

11.09.2019 р.

Дорога до Вишневого: моя життєва мапа

с. Озимина Велика (1944)
с. Озимина Мала
м. Дубляни (1950-1960)
Миколаївська область
с. Велика Олександрівка
м. Снігурівка
м. Дрогобич (1960-1965)
м. Борислав (1961)
м. Самбір
с. Городище
с. Дуплиська (1963)
с. Дзвиняч (1963)
м. Татарбунари (1963)
м. Одеса
с. Кривче (1963-1964)
с. Касперівці (1965-1970)
м. Івано-Франківськ (1970-1971)
м. Київ (1971-1974)
м. Кам’янець-Подільський (1974-2017)
м. Вишневе (з 2017)

Озимина: історична довідка

Озимина

… Суботній вечір 12 серпня 1944 року: повертається додому худоба, наближається присмерк вечірній, а в простій хаті подружжя Товстяків ( Івана та Теодозії з роду Ляховинів) народилася четверта дитина – дівчинка, яку назвали Євгенія. Хто був бабою-повитухою невідомо. У метриці записали 13 серпня. Хрещена в греко-католицькому храмі села Озимина Велика (така повна назва села), який після 1946 року був переведений у православний (згідно з Львівським собором 1946 р.).

Чи була дитиною бажаною? Напевне, що ні. Чи була люблячою? Напевне, що так!

Йшов 1944 рік, рік «звільнення» Західної України від німецької окупації. Мав місце масовий спротив як проти окупації німецької, так згодом і «совєтскої». Рідний брат батька Євстахій був членом ОУН-УПА (псевдо “Нечай”), рідний дядько по матері (Іван Орищак, псевдо “Карпо”) теж був активним учасником національного підпілля (очолював Службу безпеки ОУН в регіоні). Тому, зрозуміло, сім’ї було не уникнути переслідувань. За оповіддю мами, коли мені було 10 днів, тобто 22 серпня, у хату увійшов спецслужбовець (напевне, з НКДБ) і розпитував її про родичів-«бандитів», але у відповідь чув одне: «Не знаю!». Розлючений спецслужбовець прорік: «Дякуй Богові, що в тебе на руках дитина, а то кулі тобі б не уникнути!». Так, у сім’ї мене називали рятівницею мами.

Які спогади дитинства? Невиразні. Найраніше – сиджу на возі з батьком, і ми їдемо на поле копати картоплю. Друге – стоїмо всі хатні біля хвіртки свого подвір’я. Рядом – гарний гнідий кінь. Чому? Це 1948 рік, рік активної насильницької колективізації, тобто створення колгоспів. Батько Іван не давав згоди на вступ до колгоспу. По-перше, не хотів витрачати своє нажите добро, по-друге, боявся «кари» від націоналістичного підпілля. За те його оголосили куркулем-одноосібником і призначили надпосильне завдання – вивезти з Карпат велику норму лісу, що він, зрозуміло, не міг виконати зі своїм одним конем. Його обізвали саботажником, зробили публічне сільське судилище й заарештували з конфіскацією всього майна. Маму з п’ятьма дітьми (у 1947 р. народився мій брат Богдан, найменша дитина в сім’ї) викинули на вулицю. Як я потім зрозуміла, це було дикою жорстокістю, актом вкрай антигуманним. Нас прихистила далека мамина родичка Юлія ( її називали Дзюля – вона приїхала із заробітків з Америки (США), де в документах була записана Джулією).

Оця сцена – скопище сім’ї біля брами – було, напевне, прощанням з рідною хатою, з яблуневим садом, посадженим батьком, знатним садоводом (цей сад, до речі, родить і понині – до 2019 р.).

Згодом тьотя Юля віддала нам свою вільну хату у кутку села, де ми прожили до 1953р.

Що пам’ятаю з 1948 по 1953 рр. (тобто за п’ятиріччя)? Тяжкі це були часи. Корови ми не мали, а як жити в селі без молока? З їжі пам’ятаю суп з галушками (з чорної муки), а по неділях, якщо вдалося роздобути молока, мама варила каструлю пшоняної каші на молоці. Це були ласощі. Тато відбував покарання в Маріуполі (колишній Жданов), був задіяний на будівництві Маріупольського металургійного комбінату. Будучи за натурою великим «комбінатором», він умудрявся через деякий час надсилати мамі грошові перекази, що було чималою підтримкою для нас. А ще, можна сказати, сам Бог допомагав нам. Одного вечора під час перегляду виграшів по облігаціях. Мамі пощастить виграти на тодішні 1 000 крб. Вона одразу купила 1 цн. пшениці (мука нам була забезпечена), а ще – для старшої сестри Павліни (народжена 1936 р. – пам’ятала період німецької окупації) матеріалу на чорну спідницю-сарафан (на широких шлейках) і білу блузку, бо наближався випуск, вона закінчувала 10-й клас.

Другим таким Божим подарунком для нас була допомога односельчан. Мама прихистила бідну жінку Ганну Папроцьку (її прогнав з хати зять), її записали як члена колгоспу. За неї працювала мама й плату на трудодні отримувала теж вона. І якось це проходило, ніхто не доніс на керівництво. Люди співчували мамі, її сім’ї.

А ще – пам’ятаю 1949-ий рік, щойно мені виповнилося п’ять років. До цього я сама вивчила букви, прочитала буквар (старші брати та сестра мені показали букви) і пішла в перший клас, бо йшли діти з вулиці – і я за ними…Чисто стадний здоровий інстинкт. Проходила місяць, простудилася (а як могло бути інакше, без теплої одежі і взуття? – і кинула школу (вірніше, мене не пустили до подальшого навчання). Але уже через рік у віці 6-ти років я таки пішла знову в перший клас – і вже не покидала школу. Першим моїм учителем був Іван Олександрович Маринович – людина високоталановита, був гарним музикантом (скрипачем). Пам’ятаю його «Дударика» М. Леонтовича, якого ми часто співали. Щоб догодити новій радянській владі, він змушений був підігрувати їй. Щоранку в час фіззарядки ми марширували навколо школи під звуки мелодії «Смело, товарищи, в ногу», яку він награвав на скрипці. Щороку школа під його керівництвом перемагала на районних олімпіадах з художньої самодіяльності. Пам’ятаю, якогось року поставив мене керувати шкільним хором (Озиминська школа була початковою).

Грянув 1953-й рік. Рік поворотний для всього СРСР. Тяжким він став для моєї сім’ї. На той час вона зменшилася на одного – найстарший брат Михайло закінчив Дрогобицький електромеханічний технікум і одержав направлення на Волго-Донський канал (1952 р.). Справу про мамину «працю» в колгоспі якось розкрили. Її внесли в розряд одноосібників і наложили на неї великий податок (напевне, здати якоїсь продукції державі – в мами не було; на жаль, її не можу розпитати, вона упокоїлась у 1981 р.). Невиконання цієї норми загрожувало арештом і тюрмою. На утриманні мами тоді було четверо дітей: старша сестра Павліна (після 10-го класу у 1952 р. вступала на історичний факультет Дрогобицького педінституту, успішно склала вступні іспити,але її не зарахували; свята наївність: батько в тюрмі, а вона намагалась стати студенткою ідеологічного факультету!), старший брат Володимир (навчався і мав закінчувати 7-ий клас), я (учениця 3-го класу) і наймолодший брат Богдан (йому йшов 6-ий рік). Світ не без добрих людей. Уповноважена з району порадила мамі виїхати з села. Якраз тоді у районі набирався ешелон для евакуації на схід України – у Миколаївську область. Потрібні були робочі руки для підняття післявоєнного господарства у східних областях. Мама погодилася…

Пам’ятаю сцену: з хати на підводу виносять наші скромні пожитки в клунках, на подвір’я зійшлися односельці. Виходить мама і звертається до натовпу зі сльозами: «Що, на весілля зібралися?». Люди плакали, плакали і ми. Лише корінним селянам можна зрозуміти, що значить покидати рідну землю, насиджене місце. Так і спливає в пам’яті «Камінний хрест» В. Стефаника. Ситуації різні, але емоційні переживання тотожні. Бідна мама, як вона це все пережила?

Велика Олександрівка: історична довідка

Велика Олександрівка

Так ми опинилися в с. Велика Олександрівка Снігурівського району Миколаївської області. Їхали ми товарняком, без всякого комфорту – в антисанітарії та холоді. Був квітень 1953 р., місяць після смерті Сталіна («холодне літо 1953 р.»). Приїхали ми в село якраз в дні святкування Великодня. Розселили нас по хатах одиноких людей. Жили ми в хаті баби Мусі (здається), яка стояла на крутому березі річки Інгулець – широкої і повноводної – прямий шлях на Херсон. Все для нас, західників, було чудним: баба звала свого козлика Борькою, образи-ікони були не на стінах, а у верхньому кутку хати (ікіот). На столі стояли високі паски («куличі»). У сусідів вся вітальня («світлиця») була засипана зерном пшениці (плата на трудодні). Чудо та й годі! Хліба було вдосталь! Рай для нас, голодних і замучених!

Рай для мене настав влітку: з баштану приносили свіжі кавуни, дині, там я вперше відчула смак абрикос, свіжих якісних помідорів!

1953-й – рік не лише смерті Сталіна, а й рік звільнення в’язнів. Тюрми відкрили передусім для людей, які не мали якихось справжніх провин. У с. Велика Олександрівка приїхав батько, якого я не бачила 5 років! Це немало для малої дитини, якій на час розлуки було 4 роки! Пам’ятаю появу «чужого» чоловіка, у ватянці з мішком за плечима. Його я сприйняла спокійно, а молодший брат Богдан не хотів називати його татом. Згадую якийсь дикий випадок: батько ніби жартома тримав його за ногу, брат (йому тоді було неповних 6 років, народжений 1947 р.) плакав і не хотів казати слово «тато». Дивний і жорстокий жарт!

Йшов місяць червень 1953-го року. Брат Володимир закінчив місцеву семирічку з похвальною грамотою, що давало йому можливість вступати в технікум без іспитів. Батько зібрався з ним і поїхав додому – в с. Озимину, щоб брат міг вступити в Дрогобицький нафтовий технікум (вибір навчального закладу був зроблений, як виявилося, з огляду на велику стипендію).

Згодом за батьком і братом додому, на рідні місця, виїхала сестра Павліна. Пам’ятаю, як я, мала, дуже сильно плакала, коли вона сідала у вантажівку, яка мала довезти її на станцію Снігурівка на поїзд.

Ми залишилися з мамою двоє – я і брат Богдан.

Пізно восени і ми (мама, я і брат) повернулися в Озимину. Знову те саме: квартирування у родичів, у пустуючій хаті (господар жив у Дрогобичі).

1955-ий рік. У селі появився новий голова колгоспу – п. Михайленко (білорус, колишній партизан; до речі, саме він очолював судилище-покарання батька у 1948 р.). Напевне, совість замучила його. Він на правлінні колгоспу приймає рішення про можливість купівлі батьком колись власної хати, з якої нас вигнали на вулицю (у різний час у нашій хаті були колгоспна контора, пристанище «стрибків» і навіть кузня). Присудили нам купити власну хату за 2 500 крб. (на той час немалі гроші). Батько був великим ощадником, носив ці тяжко зароблені гроші у штанині. Він заплатив! Оце, уявляєте, справедливість по-радянськи! Неймовірна благодійність!

Але ми раділи! Батько почав ремонт напівзруйнованої хати, яку сам збудував ще будучи холостяком! Все робив сам, брат і мама допомагали. Батько сам вибудував піч, плиту, духовку! І ми переселилися у власну хату літом 1956-го року!

Почалося зовсім інше життя. Тепло і світло, свій стіл для навчання!

Дубляни: історична довідка

Дубляни

З 1954 по 1960 роки я навчалася в Дублянській середній школі. Дубляни тоді були районним центром. Селище засноване 1432 р. (такий пам’ятний знак встановлено зараз при в’їзді в населений пункт). Селище складається з двох частин: перша мала назву Кранцберг, колись це було поселення німців, яких за Австрії заохочували на українські землі; кажуть, що це були протестанти. Вони жили у будинках з високими дахами. Мама згадувала про якогось п. Моса, до якого вони ходили жати пшеницю і він їм платив терновими хустками.

Друга частина – Дубляни-2, де жило місцеве населення і польське (для них був збудований дуже гарний костел, зруйнований в часи хрущовського атеїзму в кінці 50-х років за ініціативи «великого» атеїста директора школи Д. Міньковецького). Згодом більшість поляків виїхали на історичну батьківщину, натомість в село приїхали переселенці-українці з Польщі (за актом Вісла), деякі з них були моїми однокласниками (Світлана Цуп, Оксана Тепла, Марія Денько – де Ви, до речі, зараз?).

До 7 класу ми вчилися у другу зміну (тобто 5, 6 і 7 класи). Дорогу до школи треба було долати майже годину! У світлі місяці це було легко, а пізно восени і зимою – це жах! Темно, страшно, а ще хлопці йшли попереду й лякали нас вовками. Більша частина дороги була обсаджена кущами, а обдалеки – густий ліс. Справді було страшно! Думаю, ну, хіба було важко колгоспу виділити підводу і підвозити нас, малих дітей, зі школи додому! Справжня жорстокість і дикість, а говорили про наше щасливе дитинство! Лицемірство та й годі! А зараз – шкільні автобуси, шкільні обіди…

З 8-го по 10 клас навчалася у першу зміну. Було легше. Пізні вечірні походи додому закінчилися. А ще з 1958-59 рр. через село почав ходити автобус за маршрутом Дрогобич-Дубляни. У селі він був о 6-ій ранку. Треба було рано вставати, недосипати, але не довелося ходити пішки! Приїжджали в школу, відпочивали, робили уроки! Було важко, але ми цього не розуміли. Думали: так треба!

У школі були нормальні стосунки між учнями і вчителями. Учителями були переважно східняки. Ми їх любили і поважали. Єдиним західняком був учитель німецької мови Тимофій Бахівський – уже у віці, великий педант і добрий фахівець. Добру пам'ять по собі залишили Олена Білаш, Г. Богодиста, Лідія Бойко, Борис Долгополов, Василь Прокоф’єв (більше не пригадую).

У 1960-му році я закінчила Дублянську районну середню школу і стала студенткою філологічного факультету Дрогобицького педінституту імені І. Франка.

Мені пощастило: це були часи хрущовської відлиги, допускали до навчання дітей колишніх засуджених. На жаль, це не сталося з моєю старшою сестрою Павліною, тому життя її надалі було доволі складним і драматичним.

Закінчилося дитинство, почалася юність.

Дрогобич: історична довідка

Дрогобич

Студентські роки… Що може бути прекрасніше?

Мій вступ у Дрогобицький педінститут імені Івана Франка був нестандартним (особливим). Це був час «хрущовської відлиги», для якого була характерна поява різноманітних реформ. Вступна кампанія 1960-го року (рік мого вступу) проходила під гаслом «Студенти вишів – стажники», тобто пріоритетним для вступників була наявність трудового стажу не менше двох років. Із 50-ти місць на І курс філологічного факультету спеціальності «Українська мова, література та співи» (це теж була «новинка-диковинка») було зараховано 48 осіб, 2 особи було додано після загального рішення приймальної комісії. Ними стали вступники зі стажем 1 рік ( це були: син викладача Дмитровський Зеновій і дочка завдитсадка Вергун Зоряна).

Пам’ятаю, рясні сльози полилися з моїх очей, коли 28 серпня 1960 року я побачила остаточний список вступників. Приїхавши додому (в село Озимина), я закрилася у віддаленій кімнаті і гірко плакала (думала, що я одна в домі). Мій надривний плач почув тато і почав заспокоювати. Згодом, трохи утихомирившись, я прийняла рішення: піду працювати телятницею на місцеву ферму, зароблю стаж і вступлю.

У кінці серпня (28 чи 29 – не пам’ятаю) я приїхала в Дрогобич, зайшла в приймальну комісію і попросила видати мені мої документи. Старенький працівник комісії (головним секретарем, як я потім дізналась, була Софія Дмитрівна Єрмакова – згодом мій викладач усі 5 років) відкрив журнал прийому, в якому моє прізвище з виставленими оцінками (загальний бал був 24 за 5 предметів) було підкреслене червоним олівцем, сказав: «Ви зараховані! За роз’ясненнями зверніться в деканат філологічного факультету!». Заходжу в деканат, мене прийняв заступник декана п. Данилькевич і повідомив неочікуване: «Новий ректор – новатор п. О. Черненко запровадив таке нововведення: щоб не втрачати здібних десятикласників, він прийняв рішення про прийом так званих вільних слухачів, які згодом стануть студентами. Ви повинні з’явитись на навчання, але Вам поки що не будуть надані стипендія і гуртожиток. Так що вітаю зі вступом!».

Від почутого я втратила дар мови, ввійшла в якийсь ступор і відчула, що сльози потоком ллються з очей. Таке зі мною було вперше від неочікуваної радості (більше ніколи не повторювалось). Окрім мене,того року на таких же правах було зараховано ще троє десятикласників на дві академічні групи ( це були Ігор Коваль, Галя Флюнт і Віра Гром (нащадок родини Івана Франка із Нагуєвич)). Серед 58-ми стажників було багато заміжних жінок, вони одразу почали переводитися на заочне відділення. Тому з’явилися вільні місця, і десь у 20-х числах вересня усіх чотирьох вільних слухачів було зараховано справжніми студентами. Мені про це оголосив новий заступник декана Клавдій Олександрович Яскевич якраз перед відправкою на трудовий студентський десант – в колгосп. Ця новина ще не стала відомою в академгрупі (12 гр.), бо ж робота в колгоспі цьому завадила, тому вона призвела до невеличкого скандалу. Якось під час обіду на мене викричався один зі студентів-стажників. Мовляв, ти когось з нас підсиджуєш, чекаєш, щоб когось з нас відчислили… Я – в плач, але мене ніхто не заспокоював. Напевне, так думав не лише він один. (До речі, цей «крикун» згодом став моїм коханим, а потім – чоловіком. Ми одружилися після закінчення ІІІ-го курсу 9 червня 1963 р. На сьогодні наш шлюб триває вже понад 56 років).

Навчання для мене було неважким. Правда, Софія Дмитрівна часом мене журила, що на Вас я покладала більше надій (перед літньої сесією я погано написала диктант-допуск, довелося згодом переписувати). Коли у 1983 році (вже будучи доцентом) я була на конференції у Вінницькому педінституті, ми зустрілися, вона мене відрекомендувала своїй колезі: «Це моя студентка, яка дуже рано вийшла заміж». Такою я їй запам’яталася…

Касперівці: історична довідка

Касперівці

Після закінчення вишу ми з чоловіком потрапили на роботу в Касперівці Заліщицького району Тернопільської області. Спочатку на розподілі нам було визначено працевлаштування у школі закритого типу (у в’язниці) у м. Красний Луч Луганської області, але Божа Воля помилувала нас. Дві студентки з російського відділення не хотіли їхати на роботу в Тернопільську область, казали: «А за кого ми там у селі вийдемо заміж? Це була Віта Скорнякова і Елла Ігнатьєва. Вони помінялися з нами місцями. Велика їм дяка! Так ми поїхали у розпорядження Тернопільського відділу освіти. Моя свекруха Павліна Адамівна через свою добру знайому Надію Степанівну Большак (працювала інспектором у Заліщицькому районо) домоглася нашого призначення у Касперівці, ближче до мами чоловіка – працювала директором початкової школи у с. Дуплиська Заліщицького району. Це, вважаю, було другим проявом Божої Ласки до нашого молодого подружжя.

У Касперівцях я проживала з 1965 по 1970 рік. Це були водночас і щасливі, і не зовсім легкі роки. Щасливим був для нас 1965 рік. 14 грудня народився наш первісток Олег. Це була особлива дитина. До 2-х років знав усі букви, запам’ятовував закінчення рядків тексту до 20-ти сторінок. У п’ять років знав напам’ять безліч текстів з грецької міфології, а у неповні 6 років – столиці ста країн світу. Пам’ятний такий випадок: не хотіли його приймати у перший клас, бо йому було ще неповних 7 років (1972 р.), тоді бабуся (мама чоловіка) взяла під паху політичну карту світу, а за руку – внука і зайшла до директора школи й запропонувала йому послухати Олега. Той на карті став показувати країни і називати столиці. Директор був захоплений і сказав: «Вважайте, що він уже учень». Ставши першокласником, Олег дивував учительку й учнів як такий, що вільно читав і писав… Отаке-то…

Побут у Касперівцях був важким: відсутність комфортного житла (жили у фінському дерев’яному будиночку), холодні ночі взимку. Вода з криниці далеченько від житла, прання на річці та под.

Тому у мене з’явилась ідея: почати накопичувати гроші і купити у місці житло. Жити з дитиною в таких умовах безперспективно. Вибір припав на місто Івано-Франківськ. Чому? На той час там проживала тітка Ганна мого чоловіка, згодом туди переїхав з причини працевлаштування у проектний інститут мій рідний брат Володимир (1968 р.). І почалася «ера накопичення». Важкі то були часи. Чоловік часом обурювався, що ми його погано харчуємо (хворів на язву шлунка). Але з Божою Поміччю, як кажуть, ми справилися. Велику допомогу у цьому надала нам Добра Фея з-за океану, справжня благодійниця п. Теодозія Коцик. Вона надсилала нам посилки, ми спродували крам, що було наддоброю фінансовою підтримкою.

Івано-Франківськ: історична довідка

Івано-Франківськ

У 1969 р. ми купили півдому в Івано-Франківську (вул. Братів Майданських, 16). Чоловік одразу переїхав в Івано-Франківськ. І знову Божа Ласка: добрий чоловік (у минулому викладач у Дрогобицькому педінституті п. В. Їжак) допоміг йому влаштуватися на роботу лаборантом кафедри музики в Івано-Франківському педінституті імені Василя Стефаника. Значну роль тут відіграв ректор вишу п. Олександр Устенко (колишній доцент Дрогобицького педінституту, викладач політекономії, з ним мій чоловік грав волейбол, а також він знав його як музиканта, члена інститутського естрадного оркестру). Під його добрим «омофором» чоловік Еротей попрацював до грудня 1974 року.

В Івано-Франківськ я переїхала у 1970 році. І тут сталося непередбачуване: постала проблема працевлаштування. Правду кажучи, була надія на брата Володимира. Він займав добру посаду в проектному інституті, одержав гарну 3-х кімнатну квартиру в центрі міста. Але-але… Надії не справдилися… «Походи» в міськвно нічого не дали. Мовляв, вакантних місць немає, у місті (і поза) працюють випускники Івано-Франківського педінституту. І тут заговорив вперше мій внутрішній голос: треба боротися, добиватися самому, як кажуть, «місця під сонцем».

І я поїхала в Міністерство освіти у Київ. Розказала ситуацію, один з чиновників взяв у мене заяву – і пообіцяв допомогти… (До речі, вдруге я була у Міністерстві освіти у 1974 р., домагаючись посади в одному з вишів України після завершення аспірантури у дожовтневому відділі Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН України. Чи пригадувала свій перший візит у 1970 р.? Не пам’ятаю…). Правда, згодом надійшла мені пропозиція з Івано-Франківського міськвно: місце виховательки у дитячому садку. Я відмовилася. Тоді я уже сама працевлаштувалася через відділ трудових ресурсів міської ради. Мені призначили посаду завідуючої профспілкового клубу комунальників, в якому я пропрацювала до 1971 року (до вступу в аспірантуру).

У справі з працевлаштуванням була неприємна ситуація. А саме: завміськвно, напевне, після сигналу з міністерства запропонував мені посаду секретаря (напевне, якогось відділу) міськвиконкому. У відділі кадрів мені сказали написати автобіографію. Я все чесно написала: про навчання, освіту вищу, про арешт батька. Сподівалася, що моя чесність повинна бути пріоритетною, адже йдеться про працю в державній установі. На жаль, це спрацювало проти мене. Мені відмовили саме з причини тюремного ув’язнення батька в далекі сталінські часи (1948-1953 рр.). Але надворі був 1970-ий рік. Брежнєвські часи ще не досягли рівня застою. Рецидиви сталінської ідеології, виявляється, були ще доволі живучими, на жаль… Це був для мене попри Божу ласку, яка не раз допомагала моїй сім’ї (про що йшлося вище), відчутний удар долі… Подібне буде траплятися й надалі, але цей, перший удар я не забуду. Не написала б правду, все обійшлося. Ніхто нічого б не перевіряв. Але де мені було про це знати? Хоча з другого боку, треба подякувати цій ситуації. Хто-зна, може б я і застрягла в чиновницьких дебрях? Доля, виявляється, готувала мені іншу життєву стежку – стежку науковця і викладача вишу. Як кажуть, «немає лиха без добра…». Філософічно!!!

Працюючи директором клубу комунальників, я записалася на курси по здачі кандидатських мінімумів при аспірантурі солідного Івано-Франківського медінституту. Підказав мені цю ідею один з членів дрогобицької команди в педінституті.

Випадково на вулиці я зустрілася з моїм викладачем наукового комунізму п. Горпиничем. Він, виявляється, пам’ятав мене по Дрогобичу. «Що ви там робите у цьому клубі? – запитав він. – Складайте кандмінімуми! Зверніться до ректора, щоб взяв вас на роботу хоча б на перших порах лаборантом». Я, звичайно, подякувала і почала готуватися до нових обов’язків. За рік я склала два кандмінімуми: з наукового комунізму та іноземної (німецької) мови. Отож, першим добрим ангелом був мій інститутський викладач. Царство йому небесне! Більше з ним ми не бачилися. Посилаю йому на той світ свою запізнілу подяку.

Другим ангелом (не відаючи про це), став мій другий інститутський викладач Михайло Кочерган. Він, як і Горпинич, опинився в Івано-Франківську під крилом ректора О. Устенка. Дізнавшись про складені мною кандмінімуми, він порадив вступати в аспірантуру, бо для цього в мене є уже певний заділ.

Так я вирішила вступати в аспірантуру Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. Заввідділом аспірантури мені чесно сказала (слава Богу!), що так, є набір, але на ці місця вони візьмуть своїх випускників. На моє запитання, а де ж є така аспірантура, куди беруть чужих, тобто зі сторони, відповіла: «В системі Академії наук». В Інституті літератури, куди я одразу подалася, секретар (пані Лариса) мені роз’яснила про умови прийому (час, кількість документів тощо).

І о диво! Вступила! Я складала лише один іспит – з історії української літератури. На 2 місця претендувало 9 осіб. Двоє (я і Міщук Ростислав з Рівного) одержали по «четвірці»; інші – «задовільно». З 15 листопада 1971 року я була зарахована аспірантом денної форми навчання. Навчалася до 15 листопада 1974 року.

Київ (1971-1974)

Навчання в аспірантурі Інституту літератури – це особливий етап мого життя. З одного боку, щасливий і водночас дуже тривожний, з іншого –драматичний. Все по порядку…

Моїм науковим керівником став доктор філологічних наук Іван Іванович Басс. Науковим керівником мого напарника Міщука Ростислава –доктор філологічних наук Михайло Давидович Бернштейн. Мій керівник не мав того наукового авторитету, що п. М. Бернштейн. Тому з самого початку мені щиро співчували…

Оскільки до вступу в аспірантуру в мене не було виразних наукових зацікавлень (скоріше це був відчайдушний крик утвердитися і вирватися з чужої для мене сфери праці), то тему кандидатської дисертації мені визначив шановний Іван Іванович. Це: «Современник» (1836-1966 рр.) і українська література. До проблеми російсько-українських літературних взаємозв’язків». Чому таку? Бо сам п. Басс у своїй кандидатській дисертації досліджував тему України на сторінках російського журналу «Отечественные записки» (1818-1884). Так я пірнула разом з головою у численні томи журналу «Современник» (їх було понад 150!), заснованого О. Пушкіним, згодом редакторами його були О. Плетньов, І. Панаєв та М. Некрасов. У 50-60-ті роки ХІХ ст. активними учасниками журналу були О. Добролюбов і М. Чернишевський. Перший рік аспірантури був присвячений ознайомленню із текстами журналів і виписками, дотичними до теми. Як я справилася із завданням, мені й досі незрозуміло. Захистила я дисертацію вчасно (1975 р.) і отримала ступінь кандидата філологічних наук. Моїми опонентами на захисті (15.11.1975 р.) були В. Лесин (Чернівці) і В. Бородін (Київ). Із словом підтримки на мою адресу виступив відомий учений-шевченкознавець, колись репресований за часів Сталіна, Євген Шабліовський. До речі, коли я вже працювала у Кам’янці-Подільському, отримала від нього вітальну листівку, з нагоди Жовтневих свят (1977 р.) із запрошенням писати під його керівництвом докторську дисертацію. Подаю її текст повністю:

«Сердечно дякую за поздоровлення! Бажаю успіхів у роботі, радості, благополуччя. Чекаю на докторську на 1979 рік. Тема: «Проблема творчих зв’язків української й російської літератур (на матеріалі 50-60-х років ХІХ ст.»).

Ваш Євген Шабліовський
6.11.77р., Київ

Я цю листівку зберігаю досі. Читаю і дивуюся! Чому я не зреагувала?.. Мені тоді було не до цього: сім’я, тривала розлука з сином Олегом, інші труднощі, переважно ідеологічні…

Щодо останнього. Був 1972 рік, рік маланчуківського ідеологічного тиску на національні інформаційні пріоритети. Заарештовано В. Стуса, В. Марченка ті ін. Випадково мені до рук потрапила книга В. Заремби (із Дніпропетровська) про поета-демократа Івана Манжуру (із серії «Біографічна література»). Я написала рецензію на цю книгу, її опублікувала «Літературна Україна». «Очкасті критики» зарубали цю книгу, попало і мені від керівництва. Викликав мене сам п. Микола Шамота (директор Інституту) і питав, хто мене підбив написати цю рецензію. «Звичайно, ніхто», – відповіла я. Виявляється, закриту рецензію на книгу для видавництва написав старший науковий співробітник Інституту п. Олекса Мишанич. Але я про це не знала. Згодом це зміцнило мій авторитет в Інституті, а також дружні зв’язки з Ол. Мишаничем (на жаль, давно покійний).

Це було моє перше «зіткнення» з системою. Друге – стало справжньою драмою. На початку 1974 р. (останній рік мого навчання в аспірантурі). В Інститут нагрянула перевірка з ЦК КП України. Головою комісії був викладач Київського університету Я. Рябоштан. Поступив наказ усім аспірантам здати на перевірку свої напрацювання. Я, наївна, здала свої перші чернеткові розділи роботи. Інші аспіранти відділу (Ю. Косенко і Р. Міщук) не подали нічого (не знаю, чому вони відмовилися, на що посилалися…). Їм пощастило, а на мені відігралося. Знайшли в моєму тексі прояви «націоналізму», що проявилося в ідеалізації творчості П. Куліша (хоча я повністю скористалася концепцією літературознавця п. Ніни Крутікової, висловлену нею у 8-ми тт. «Історії української літератури»). Але такі були часи… Все це призвело до того, що моє ім’я було вписане у Постанову ЦК. Дирекція Інституту змушена була реагувати. Одним словом, учений секретар Інституту повідомив мені «по-дружньому»: «Микола Захарович тебе ніколи не введе в штат працівників Інституту». Це було, так мені здавалося, справжнім ударом. Виявляється така була тоді традиція: усіх випускників денної форми навчання залишати на посади наукових співробітників відділу. Для мене тоді маячіла перспектива бути в Києві, стати справжнім науковцем… На розподілі у червні (здається!) 1974 р. директор М. Шамота оголосив мені вердикт: самопрацевлаштування. (Правда, через рік (1975) у день засідання відділу щодо рекомендації до мого захисту, він підійшов до мене і по-людяному сказав: «Захистимося, захистимося…». Це так було, згадую, ради справедливості. Бо дуже багато поганого про нього мовилося… Він, виявляється, розумів, що я стала мимоволі жертвою маланчукізму, але посада зобов’язувала…). Плач, сльози, переживання…

Така моя реакція зворушила деяких співробітників. На другий день мене викликав заступник директора П. М. Гордієнко (його, як і М. Шамоту, теж направили з ЦК; він, казали, мав «підсиджувати» директора) і повідомив, щоб я пішла в Міністерство освіти, бо він домовився, що мене працевлаштують в одному з українських вишів. Крім В. Гордієнко, підтримку мені висловили П. Федченко, М. Гончарук, В. Шубравський, О. Мишанич, Г. Штонь та ін. Мовчав лише мій керівник («босс») І. Басс… Дивно!

Приходжу я в Міністерство (пам’ятаєте, я там була 1970 р. – знайомий інтер’єр!), прийняв мене чиновник п. І. Солдатенко (згодом у нас була тепла зустріч у Кам’янці в 1984 р., здається!). Він запропонував мені три міста: Рівне, Миколаїв і Кам’янець-Подільський. Мій чоловік родом з Поділля (Тернопільщина) порадив Кам’янець.

Добру пораду дав Микола Жулинський (на той час вчорашній аспірант став уже вченим секретарем). Він сказав: «Звичайно, Кам’янець! Там одне каміння чого варте!», маючи на увазі музику в камені – архітектуру.

Так я опинилася у Кам’янці-Подільському. Пам’ятаю час приїзду – 16 грудня 1974 р.

Кам’янець-Подільський: історична довідка

Кам’янець-Подільський

У Кам’янці-Подільському я прожила 43 роки, 40 з них пропрацювала на філологічному факультеті університету, пройшовши шлях від старшого викладача кафедри історії української літератури до доцента (1980 р.), завкафедри (1984-1990 рр.), декана факультету (1988-2004 рр.), нарешті – професора кафедри (2007-2014 рр.).

Кам’янець-Подільський період мого життя можна поділити на кілька етапів:
- перші роки адаптації (1974-1980 рр.);
- посада завкафедри (1984-1990 рр.);
- період деканування (1988-2004 рр.);
- керівництво створеного за моєї ініціативою Центру огієнкознавства (2004-2014 рр.).

З огляду на суспільно-політичні події справедливим, напевно, буде поділ і на такі періоди:
- радянські часи (1974-1984 рр.);
- період перебудови (1984-1990 рр.);
- роки незалежності (1991-2014 рр.).

Але все-таки основними були такі дві «міні-епохи»: доогієнківська (1974-1990 рр.) та огієнківська (1990-2008 рр.).

З чого почати? 40 років – це ж ціла епоха…

Пам’ятаю свої перші приїзди у Кам’янець. Перший – розвідувальний (ще до повного завершення навчання в аспірантурі (осінь 1974 р.). Їхала нічним автобусом Івано-Франківськ – Кам’янець-Подільський (Івано-Франківськ був місцем моєї дислокації: там жила моя сім’я – чоловік, син Олег, свекруха, до яких я їздила упродовж 3-х років через кожні три тижні). Їхала я темної ночі (тоді ще були нічні рейси) темними, неосвітленими шляхами, особливо сільськими (воістину, як у пісні форми: «Прокинься, не спи, Україно!»). «Якась Тмутаракань», – подумалося мені, бо звикла до освітлених трас Києва та густо заселених районів Львівщини – Дрогобиччини, Самбірщини…

Мене прийняв Віктор Іванович Тищенко (виявилося, був сірим кардиналом при ректорі п. І. Іваху). Чомусь він звернувся до мене російською мовою (згодом я дізналася, що він викладав курс давньої російської літератури), чи може мій зовнішній вигляд вказував на міську жительку – я була в гарному трикотажному зеленому костюмі). З переляку я теж відповіла йому російською, до якої трохи звикла і навіть практикувала за часів аспірантства. Можу тепер собі уявити цю картину… З моєї російської вимови часто кепкував чоловік…

Але, видно, я йому сподобалася, бо сказав: «Приїжджайте скоріше (у мене ще був у запасі 1 місяць), ми Вас чекатимемо, бо не читаються поки що курси».

Другим моїм приїздом був приїзд 16 грудня 1974 року, тепер уже офіційний. Ніби з корабля на бал, я попала на засідання ради філологічного факультету, яке вів декан Лука Григорович Ништа (потім я дізналася, що студенти дали йому прізвисько “Фарбований Лис”, бо фарбував волосся, здається, хною). Обговорювали новітню методику проведення уроку. Методика літератури – це був такий дисонанс до того, чим я займалася три роки. Інститут літератури АН УРСР – Олімп літературознавства, спілкування з маститими вченими (М. Бернштейн, О. Засенко, В. Бородін, О. Мишанич, О. Засенко, М. Павлюк, Н. Калениченко, Б. Деркач, М. Яценко, В. Погребенник, М. Грицюта, В. Шубравський та ін.), занурення в глибинне дослідження своєї теми, відвідування центральних наукових бібліотек – все ніби відходило в минуле. Я відчувала себе Робінзоном на острові. Від потрясіння у мене потекли сльози… Але цього я не виказала, згодом нікому про це не казала. Говорю лише зараз. А чому не казала? Щоб не називали мене снобом. І хоча в цілому моя кар’єра в Кам’янці все-таки склалася, але інтуїтивне відчуття було пророчим (я справді, як згодом назвала п. Л. Івшина, була білою вороною, не зовсім імплантованою у кам’янецьке середовище. Чому? Про це пізніше).

Поки я оформлялася на посаді, закінчилася начитка лекцій. Студенти готувалися до зимової сесії. Мені було відведено місяць підготовки до своїх лекцій. Завкафедри п. Микола Скорський (особа досить своєрідна) виділив мені курси «Методика викладання української літератури» (інтуїція уже почала справджуватися) й «Історія української літератури першої половини ХІХ ст.».

Щодо другого курсу – проблем не було. У матеріалі я почувалася, як риба у воді. Щодо першого – зіткнулася з проблемою. Хоча я й пропрацювала п’ять років учителем української мови і літератури у Касперівській середній школі Заліщицького району, з азами методики була ніби знайома, але тут повинно бути серйозніше, бо звикла до серйозного студіювання наукових проблем, у тому числі й методичних. Місяць я вивчала бібліографію курсу, склала картотеку до основних тем та тези перших лекцій. Другий семестр, як відомо, починається у лютому. На лютий – початок березня ІІІ курс відправили на педпрактику, тому знову з’явився час на лекторську підготовку. Студенти повернулися у 20-х числах березня – і настав мій Судний день… За іронією долі, на мою першу лекцію прийшов, уже згадуваний вище, проректор В. Тищенко. Щось садистське, повірите, було в його особі. Я могла відмовитися, звісно, від його візиту, але це не для мене… Всі труднощі я звикла переносити. Не пам’ятаю, яка була тема, але я з переляку «включила» у виклад свої новітні смисли з літературознавства –лекція нарешті закінчилася… На розборі-аналізі він мені зауважив, що треба менше літературознавства, а більше методики літератури (він був правий). Але нічого, обійшлося… І надалі він любив зненацька до мене заходити. Чомусь це йому подобалося. Не знаю, чому. Може. Якась скрита симпатія? По-моєму, подібне було.

До проблем працевлаштування долучилися проблеми житлові. Перші місяці жили в студентському гуртожитку, це було дуже некомфортно (не хочу й згадувати). Згодом мені виділили кімнату у викладацькому гуртожитку — бараку на 6 сімей зі спільною вбиральнею. Стало трохи краще, але важко було без вигод. Згодом цей гуртожиток знесли ( по вул. Лесі Українки зараз), викладачі одержали квартири.

Восени 1977 р. після моїх ходінь до міському партії (мені посприяв секретар В. Лєсовой) я одержала 2-х кімнатну квартиру (вторинне житло) по вулиці Калініна (зараз перейменовано на честь лікаря – місцевого світила Великанова).

Настала нова «ера» кам’янецького життя. Нарешті в сина Олега, якого ми забрали у 1975 р., була своя кімната. Життя налагоджувалося: мій авторитет викладача і науковця міцнів, з’явилися кам’янецькі колеги-викладачі, покращувалося матеріальне життя.

Доволі спокійний ритм життя порушив 1979 рік. Після закінчення восьмирічки і художньої школи син Олег вступив в архітектурний клас Республіканської художньої школи (м. Київ). Навчався три роки (9, 10, 11 класи). У 1982 році після успішного завершення навчання вступив на архітектурний факультет Київського художнього інституту (закінчив у 1990 р.), бо 2 роки – 1984-1986 – зайняла служба в армії).

І тут настало ніби дежав’ю… Знову «наблизився» до мене Київ. Регулярно їздили з чоловіком в місто провідувати Олега. Тяжкі це були поїздки з провінційного Кам’янця (єдиний поїзд, згодом брак якісних продуктів і под.). Але кожного разу було приємно побувати в Києві, заходити в Інститут літератури, де ще було багато знайомих (Т. Третяченко, Н. Левчик, Н. Овсієнко, О. Зінченко, Р. Міщук та ін.).

Згодом друга подія додала клопотів: і приємних, і тривожних. 26 листопада 1980 р. народився наш другий син Максим. З поїздками в Київ стало сутужно. Їздив переважно чоловік. 2 лютого 1981 р. померла моя мама Теодозія (с. Озимина Самбірського району Львівської області). Максимові було лише два місяці. Я його залишила на чоловіка і поїхала на похорон (мені допоміг брат Володимир з Івано-Франківська, після поховання зразу поїхали в Кам’янець, пізно вночі добралися до хати: Максим спокійно спав, все обійшлося…).

У декреті я була лише 72 дні (така була ситуація), зразу – до роботи. Правда, деканат пішов мені на зустріч: лекції ставили першими парами, щоб бути вільною до обіду, бо після обіду на роботу йшов чоловік (працював старшим лаборантом кафедри музики Кам’янець-Подільського педінституту).

Так тривало до «походу» Максима в перший клас (1987 р.). Ми з чоловіком виховали його самі, без няньок і дитсадка; один раз пішов туди і повернувся з нервовим стресом).

Мій авторитет поступово зростав, особливо з приходом на посаду молодого енергійного ректора Анатолія Копилова (йому було 36 років). Напевне, з його ініціативи я була висунута кандидатом у депутати у міську раду і стала ним (1980 р.). Згодом була обрана завкафедрою історії української літератури (1984 р.), а ще – секретарем вченої ради інституту.

Настала епоха перебудови часів Михайла Горбачова. Потрохи відчувалася лібералізація духовного життя. В інститут почали приїжджати відомі столичні люди, які несли дух поваги до українства, славного минулого. Пригадується приїзд відомого історика та письменниці Раїси Іванченко. На легкому прийомі, куди були запрошені тодішній декан Ольга Литвинникова і я, вона палко говорила про Михайла Драгоманова (постать тоді майже заборонена). Це було щось нове! Пам’ятаю була зустріч з В. Яворівським, П. Загребельним…

Поворотним у моєму житті став 1988 р. Оголошено було конкурс на вибори декана філологічного факультету. За ініціативи ректора було висунуто мою кандидатуру проти діючого декана п. О. Литвиннікової. У запеклій боротьбі перемогла я, чим викликала притаєну ненависть російських сил (тобто кафедри російського циклу). У приватній розмові ректор мені сказав, що куратор з КДБ (пріснопам’ятний В. Алексійчук) заявив, що на факультеті переміг націоналізм. Отакої!!! Так до мене міцно прикріпився цей ярлик. Правда, ще до того подібне заявив мені один з директорів Кам’янця лише тому, що на сесії міської ради я виступала українською мовою.

Отаким був Кам’янець на початку 80-х рр. ХХ ст. Мало чим він змінився і в наступні десятиріччя (період червоного кордону з 1939 р. давався взнаки, до того додалися жорстка боротьба на Поділлі з «петлюрівщиною» у 20-ті рр., голодомори 30-х і 1946-1947 рр. та ін.). Пригадується у цьому контексті «напад» на мене напівп’яного секретаря парткому факультету Б. Хричикова на якихось зборах. Це був, здається, 1978 рік (не пам’ятаю точно). Він заявив, що я на політінформації говорю студентам якісь неправильні речі. Правда, тоді за мене заступився мій завкафедри М. Скорський. Він обірвав це «патякання», але багатьох це вразило. Мій колега Семен Абрамович сказав: «Це що повертається 1937-ий рік?». Піддавало «жару» до іскри націоналізму щорічне, починаючи з 1976 року, проведення мною Шевченківських вечорів, які ставали справжнім святом українського духу. У цьому мені багато допомагав мій чоловік разом з кафедралами-музикантами. Ці вечори досі є традиційними на факультеті, але всі сумують за моїми (проводила до 2014 р.).

До авторитету «націоналістки» додавалися мої виступи на міських святкуваннях: до Дня Злуки (1991), вечорі пам’яті Симона Петлюри (травень 1993). Щодо останнього дивною для мене була реакція бухгалтера університету п. Фіри (єврейки за національністю): «Як можна говорити про єврейського погромщика?». Отака була ситуація… Подібне можна чути і зараз.

Все це якось пройшло повз мене… Тепер я розумію, що за мною було стеження. Не знаю, чи це був жарт, але ректор якось мені сказав: «Ми слухали ваші лекції по таємному запису». Думаю, що це був жарт.

Скоро підозри «врагів» почали справджуватися…

Настав 1989 рік – рік проведення Установчих зборів Руху. Утворювалася міська організація руху. До мене звернулися активісти, щоб я стала одним із ініціаторів засновників руху у місті. Я дала згоду і увійшла в десятку засновників.

У 1989 р. до 175-річчя від дня народження на базі філологічного факультету під моїм керівництвом було проведено республіканську конференцію «Тарас Шевченко і Поділля». З’їхалося чимало люду з багатьох провідних вишів. Для мене став пам’ятним приїзд мого викладача, а згодом декана по Дрогобичу Теофіла Комаринця. Зустріч була радісною… Другого дня ми мандрували вечірнім Кам’янцем, говорили про те, про се…

Почула багато цікавого, зокрема про його «стички» з комуністично налаштованими обскурантами, зокрема А. Халімончуком… Основним у нашому спілкуванні було те, що він журив мене словами: «А чому у Вас ще не організоване Товариство української мови?». Правда, після його від’їзду я почала організаційну роботу. Підготовку взяв на себе ректор (здогадуєтесь чому?). Це привело до того, що головою осередку був обраний викладач російської літератури О. Кеба, згодом – завкафедрою української мови П. Ткачук. У 1993 р. очолила Товариство я, переоформивши його у Всеукраїнське Товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка (керувала до 2014 р.).

1989 рік – рік проведення Установчого З’їзду Руху, делегатом якого був наш викладач Віктор Притуляк. Дух свободи витав у повітрі… Як писав О. Завальнюк, згодом ректор вишу (2002-2012 рр.), «з часу її (Є. І. Сохацької – ред.) керівництва факультет стає одним із центрів національної освіти та виховання» (О. М. Завальнюк. Подільські науковці й освітяни: Звершення в ім’я незалежної України. – Кам.-Под.: «Аксіома», 2016. – С. 376). Я і справді сприяла виконанню студентських ініціатив: вимозі створенню в місті над Смотричем пам’ятника Т. Г. Шевченкові (відвідав місто у 1846 р. – за рік до свого заслання), проведенню свят різдвяних вертепів, організації колядувань тощо. Студенти факультету брали участь у демонстрації на підтримку голодуючих київських студентів 1990 р., в акції голодування з вимогою демонтування пам’ятника В. Леніну на центральній площі міста.

22 жовтня 1990 р. на факультеті вперше (з моєї ініціативи) було проведено вечір, присвячений дню відкриття Кам’янець-Подільського державного університету, де вперше прозвучало слово про Івана Огієнка – фундатора, організатора та його першого ректора (1918-1920 рр.).

Кажуть, що резонансним був мій виступ у листопаді 1990 р. на обласній науково-практичній конференції обласного Товариства української мови «Духовні надбання українського народу» «Іван Огієнко – перший ректор Кам’янець-Подільського державного українського університету» (текст, правда, обласна газета «Корчагінець» надрукувала аж у 1992 р. (8 лютого), зате другого дня мій виступ транслювало обласне радіо).

Так у моє життя увійшов Іван Іванович Огієнко (1882-1972 рр.) – один з батьків українського Ренесансу, видатний освітянин, міністр освіти в Уряді УНР (1919 р.), згодом відомий церковний дія (Митрополит Іларіон у Канаді – 1947-1972 рр.), перекладач Біблії (1962), відомий мовознавець, літератор та ін.

А почалося все випадково. Голова Подільського братства восени 1990 р. дав мені на ніч прочитати взяту ним невідомим чином книгу «Записки Кам’янець-Подільського ІНО – Інституту народної освіти» (це правонаступник Кам’янець-Подільського державного українського університету). У ній була стаття про першого ректора Івана Огієнка. За ніч я зробила виписки (ксерокса тоді ще не було!), які використала потім у тексті мого виступу на Хмельницькій конференції.

Наближався 1992 рік – рік 110-річчя від дня народження Івана Огієнка. Рада філологічного факультету, очолювана мною, ухвалила рішення про звернення до ректорату з пропозицією розпочати клопотання перед урядовими інстанціями щодо зміни статусу вишу – перетворення його в університет з присвоєнням імені Івана Огієнка (протокол № 2 від 28 листопада 1990 р.). Рішення стало відомим в журналістських колах. Кореспонденти обласної молодіжної газети (одна з них Тетяна Колісниченко – згодом відома журналістка і телеведуча) «Корчагінець» вмістили статтю «Кам’янецька альма-матер» (23 грудня 1990 р.).

Однак ця ідея викликала супротив адміністрації вишу. У грудні 1990 р. було проведено раду вишу із засудженням і цієї ініціативи, і ініціативи проведення наукової Республіканської конференції, присвяченій І. Огієнку. Дивними були твердження маститих викладачів. Декан історичного факультету Лев Баженов заявив: «Якщо надати вишу ім’я І. Огієнка (тоді виш носив ім’я В. Затонського, більшовика сталінських часів, до речі, репресованого у 1937 р.), тоді і Київський університет треба назвати іменем М. Максимовича». Я відповіла: «І було б справедливо, бо ім’я М. Максимовича, видатного ученого-мовознавця, етнографа, друга Т. Шевченка достойне цього. Він справді був першим ректором Київського університету (1834 р.), а ім’я Шевченка і так увічнене у цілому ряді назв в Україні». Л. Баженову вторили Ю. Тарасов (старий комуніст), І. Гнатенко, А. Копилов (ректор). Ганебним резюме цієї акції була стаття доцента А. Сурового «Недописаний портрет: Хто він Іван Огієнко?» (вузівська багатотиражка «Радянський студент». – 1991. – 7 березня). У ній йшлося про «суперечливість» позиції І. Огієнка, свідченням чого є, мовляв, те, що церковний діяч (з 1940 р. – архієпископ Холмський, а згодом і Митрополит) співпрацював з німецькою адміністрацією, тобто з «фашизмом» (там же). Всі факти подавалися без посилань на джерела, без зазначення місця черпання інформації (ясно, що з матеріалів органів КДБ). Останнє було справжнім. У бесіді в кабінеті зі мною ректор А. Копилов, ніби співчуваючи мені, напівтаємно повідомляв, що, на жаль, нічого не вийде з конференцією, бо в КДБ є секретні матеріали проти І. Огієнка… Цей фейк він продовжував твердити упродовж 1990-2002 рр. (поки був ректором…). Видно, на короткому поводку він був в КДБ…

Шабаш «відьом» не усовістила і телеграма М. Жулинського (голови Асоціації українознавців, директора Інституту літератури ім. Т. Шевченка), надіслана з метою проведення названої конференції. У ній зазначалося: «Складний життєвий шлях І. Огієнка – вченого, політичного, громадського, церковного діяча – заслуговує на всебічне і об’єктивне наукове вивчення. Сподіваюсь, що Ваша конференція – перший відповідальний крок на шляху ліквідації білих плям в історичному минулому України»(газ. «Кам’янець-Подільський вісник. – 1991. – 19 січня).

Вікопомний грудневий референдум 1991 року все змінив. Колишні «опозиціонери» стали зразу ж пропагандистами Огієнкової спадщини (якщо щиро, то хвалити Бога).

16-17 квітня 1992 р. було проведено наукову конференцію «Духовна і науково-педагогічна діяльність І. Огієнка в контексті українського національного відродження». У рекомендаціях конференції акцентувалося на зміні статусу вишу (перетворення в університет) і присвоєння йому імені Івана Огієнка.

У 1997 р. знову було проведено таку ж конференцію. З тими ж рекомендаціями.

У 1993 р. було створено Всеукраїнське Товариство Івана Огієнка, головою якого стала я (реєстраційний номер у Мін’юсті № 476 від 15 липня 1993 р.). З того часу відправлялася маса звернень у різні урядові інстанції з постійними вимогами про зміну статусу вишу і присвоєння йому імені Івана Огієнка (вся ця «боротьба» за університет й ім’я І. Огієнка відбита в матеріалах, які я передала у фонд міського архіву Кам’янця-Подільського). Потроху крига скресла: у 1997 році Постановою Кабінету міністрів від 28 червня Кам’янець-Подільський педінститут було перетворено в педагогічний університет. Але без імені Івана Огієнка… Був великий жаль… І презентація пройшла без мене (мені не вистачило місця за столом; святкувала з колегами вдома!). Справа з іменем Огієнка гальмувалася через ректора А. Копилова, він не ставив це питання на вченій раді. Ситуація змінилася, коли ректором став молодий, енергійний, національно налаштований історик Олександр Завальнюк (2002 р.).

У 2003 р. після відповідного звернення вченої ради вишу з ініціативи Товариства Івана Огієнка (було таке моє звернення до ради) та підтримки Міністерства освіти і науки України Кабмін надав університету статус класичного (як це було за часів І. Огієнка).

У 2007 р. вчена рада вишу нарешті вирішила порушити питання про надання навчальному закладу статусу національного, оскільки у роки Української революції (1917-1921) він був важливим осередком і рушієм національного відродження.

До дня Соборності України 2008 р. указом В. Ющенка університет отримав цей статус. 20-го серпня того ж року після одностайної підтримки Хмельницької обласної державної адміністрації та Міністерства освіти і науки України (міністр Іван Вакарчук) з’явилася постанова Кабінету міністрів України (прем’єр Ю. Тимошенко) про присвоєння Кам’янець-Подільському університету імені Івана Огієнка.

Моїй радості не було меж… Як зазначив О. Завальнюк, «справа, за яку боролася Є. І. Сохацька, перемогла за демократичної української влади» (Цит. пр. – С. 377).

Ради справедливості треба відзначити немалу роль у звершенні цієї 17-річної історії відіграла Катерина Ющенко (Детальніше про це: Є. І. Сохацька. Торжество справедливості: історія назви. – Іван Огієнко і сучасна наука та освіта. Наук. збірник. Серія історична та філологічна. – Вип. V. – Кам.-Под.: Кам.-Под. нац. ун-т ., 2008. – 416 с. – С.5-14).

22 жовтня 2008 року відбулося святкування 90-річчя університету уже з іменем Івана Огієнка. Вітальні телеграми надіслали Президент Віктор Ющенко і Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко (Цит. вище праця. – Вип. VI. – С. 4-5). З вітальної адреси Юлії Тимошенко: «Вірю, що Ви обов’язково зміцните потужний науково-педагогічний потенціал, збережете добрі традиції, що склалися у Вашому чудовому навчальному закладі, примножите їх для майбутніх поколінь» (с. 5). Приємно відчувати, що і твоя часточка є у цій добрій справі.

На святковому вечорі виступали гості – представники владних і освітніх структур. Пам’ятними для мене є слова із виступу Ніли Йосипівни Волошиної (визначного освітнього діяча, заввідділом Інституту педагогіки НАН України, колишньої студентки Кам’янець-Подільського педінституту): «Низько кланяюся Євгенії Сохацькій, яка впродовж майже двох десятиліть боролася за ім’я Івана Огієнка, зверталася в різні інстанції… Спасибі їй!». Чути таке – це багато чого коштує!!! Справедливість є!!!

До моїх домагань за ім’я і справу Огієнка щиро долучився новий ректор Олександр Завальнюк. За його підтримки та моєї ініціативи було створено Центр огієнкознавства (2004 р.) (Див. детальніше про це: Прокопчук П. С. Перші кроки Центру огієнкознавства / В. С. Прокопчук. – Іван Огієнко і сучасна наука та освіта. Наук. збірник. Серія історична та філологічна. – Вип. ІІ. – Кам.-Под.: Кам.-Под. нац. ун-т ., 2005. – С.228-234). Дітищем Центру був випуск наукових збірників «Іван Огієнко і сучасна наука та освіта». За мого керівництва і редагування вийшло 10 випусків (2003-2013 рр.).

Крім організаційної роботи, створювала свою Огієнкіану. До 2014 р. вона налічувала понад 140 статей. Частина з них увійшла в книгу «Молюся за ввесь Рідний Край…»: Штрихи до життєпису Івана Огієнка та його культурологічної діяльності» (2007 р.).

З 2010 почала читати спецкурс «Іван Огієнко і Кам’янець-Подільський університет» за особисто складеною «Навчальною і робочою навчальною програмою» (рекомендовано до друку вченою радою університету – протокол № 7 від 31.08.2010 р.).

Помітним здобутком моєї Огієнкіани була підготовка і видання бібліографічного покажчика «Тобі, Україно, віддав я всі сили». – Вип. І (2008 р.), присвячений 90-річчю Кам’янець-Подільського національного університету (1918-2008 рр.).

Резюмуючи, можна сказати, що в історію Кам’янець-Подільського університету і освітнього простору увійшла і залишаюся, передусім як літературознавець: є авторкою до 200 праць з проблем історії української літератури, української критики ХІХ ст., російсько-українських літературних взаємозв’язків ХІХ ст., шевченкознавства та огієнкознавства (Див. детальніше : Сохацька Євгенія Іванівна. До 35-річчя науково-педагогічної діяльності. Бібліографічний покажчик [Серія: Постаті в освіті і науці]. – Вип. 9. [Укладачі В. М. Пархоменко, О. В. Веселовська]. – Вст. ст.: В. С. Прокопчук. У творчому неспокої. – Кам.-Под. – 2009. – 28 с.). Кращі статті ввійшли до збірника «На варті українства. Статті з літературознавчого та культурологічного доробку. До 30-річчя науково-педагогічної діяльності» (Кам.-Под., 2004. – 379 с.). Другий випуск не зібралася видати. Непланований вихід на пенсію у 2014 р. (з «доброї волі» нового ректора С. Копилова) цьому перешкодив. В історії університету «вписалася» і як педагог (40-років викладацької роботи). Для студентів видала посібник «Історія української літературної критики ХІХ ст. Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів філологічних факультетів вищих навчальних закладів» (Кам.-Под., 2012. – 255 с.). Робота над цим посібником була мені в радість. Це ж моя спеціалізація… Складаючи його, мала перед собою постать мого покровителя по Інституту літератури Павла Федченка, який був провідним спеціалістом у цій галузі. На нього я й спиралася у цій праці… Була в кам’янецький період і громадським діячем: очолювала кам’янець-подільську «Просвіту» (1993-2013 рр.), чотири рази обиралася депутатом міської ради (1980, 1982, 1985 і 2006 р.).

Не можу оминути хоча б контурно моєї причетності до політичного життя України. У всіх публікаціях про мене цю сторінку мого життя сором’язливо оминають, але для повноти картини повинна про це сказати.

1 грудня 1993 р. до мене в деканат з’явились «емісари» з Хмельницької політичної організації Конгресу українських націоналістів (голова і засновниця Слава Стецько (1992 р.). Чи був випадковим їхній приїзд? Напевне, що ні… До 1993-го року я уже «засвітилася» як виразно національна особистість: прихильна до Руху, до створеної в Кам’янці греко-католицької Церкви (ввійшла в десятку ініціаторів-підписантів), до студентських рухів антикомуністичного характеру, до відновлення історичної справедливості щодо замовчуваних імен (І. Огієнка, С. Петлюри та ін. …).

Цими емісарами були Василь Керзюк (з ним підтримувала зв’язки тривалий час) і В. Сіренко (захистивши докторську, він «зник» у Києві…). Вони, по суті, «вирвали» у мене заяву про вступ у КУН (Конгрес Українських Націоналістів). Але насправді інакше й не могло бути. З народженням у мене було «клеймо» націоналістки, тобто розуміння своєї ідентичності. Формування світоглядних позицій припало на післявоєнний час, зокрема на час репресій проти патріотично налаштованих громадян. Мою двоюрідну тітку Тетяну Орищак засудили на 25 років, надали статус політично небезпечної, бо її рідний брат Іван (Орищак Іван Федорович – псевдо "Карпо"; 1912 р.н., с. Велика Озимина, Дублянський (нині –Самбірський) р/н. Контррозвідник, заступник командира боївки СБ ОУН/УПА Шугая. Опергрупу РВ МВД і 91 СП ВВ МВД навів на нього «істочнік» "Татарскій". 31 грудня 1946 року в бою в селі Лужок Долішний Дублянського р-ну Дрогобицької області загинув з побратимами. - прим.редактора) був у націоналістичному підпіллі – під псевдо “Карпо” очолював Службу безпеки Дублянського району (Самбірщина) (Див. детальніше: Богдан Виханський. Дублянська околиця Самбірщини. – Дрогобич: Коло, 2005. – С. 302). Знала я, що рідний брат батька Стах (Євстахій Товстяк) на псевдо “Нечай” теж був членом УПА, загинув чи то в 1946, чи то 1947 р. (24 листопада 1946 року загинув в селі Унятичі від рук сталінських посіпак — прим.редактора) Голос крові давався взнаки… Я не відмовила «емісарам», бо немала морального права… Це було поворотним пунктом мого відносно спокійного життя у Кам’янці… Почалися нагінки на мене, що проявилося у 1994 р. під час виборів до Верховної Ради, куди я кандидатувала. Мене обливали брудом, зводили наклепи, надсилали анонімки, що й призвело до підлої провокації у червні 1995 р. Потім я дізналася, що подібних нагінок зазнали члени КУН в інших вишах, зокрема у Чернігові. До цих провокацій, як мені підказували, був причетний мій «друг-колега» по кафедрі параноїк Кудрявцев. Бог йому суддя!

Напевне, саме з цієї причини якось моє ім’я робило погану «послугу» Іванові Огієнкові (хоч і мертвому!).

Проведення другої Огієнківської конференції у Кам’янці супроводжувалося шаленим спротивом прокомуністичних сил проти Івана Огієнка як особистості, який нібито займав сумнівну позицію в роки Другої світової війни, зокрема холмського періоду (1940-1944 р.). Це було проявом міфів ідеологічного прорадянського спадку. Все життя Іван Огієнко, як тепер твердо відомо, був одержимий ідеєю самостійної України, її державності (див. детал. книгу М. Тимошика «Запізніле вороття». – К., 2017. – С. 363-368). Другий «спалах ненависті» до І. Огієнка з боку комуністів виник у зв’язку з появою розпорядження президента України: Міністерству освіти (М. Згуровський) внести пропозиції щодо присвоєння імені Івана Огієнка Кам’янець-Подільському та імені Олеся Гончара Дніпропетровському університетам ( газ. «Літературна Україна». – 26 березня 1998 р.). У відповідь знову заяви «представників лівих сил» м. Кам’янця-Подільського (газ. «Фортеця». – м. Кам.-Под. – 29 травня). Подібне опублікували газети «Комуніст» (1999. – №3) і «Комуніст Поділля» (1997. – № 9). Статті в «Комуністах» були підписані іменем В. Зарічний (чи не був цей «факт» витвором хворої уяви параноїка К.? Вірогідно, що так!). Горіти йому в пеклі!

На захист доброго імені Огієнка (і опосередковано мене!) піднялася преса. У «Подільських вістях» (м. Хмельницький) зі статтею «Іван Огієнко… Працю довершить наступне покоління?» виступила Тетяна Слободянюк.

Всі ці «атаки» комуністів змусили мене звернутися до Служби безпеки України. У 1998 р. було одержано лист-відповідь на моє ім’я від заступника голови Служби безпеки України В. Пристайка (це батько сучасного міністра закордонних справ України Вадима Пристайка):

«Шановна Євгеніє Іванівно! Ваша заява щодо розслідування обставин життя та діяльності І. І. Огієнка у роки Другої світової війни Службою безпеки України уважно розглянута.

Повідомляємо, що пошук таких документів проводився нами вже неодноразово […] В результаті встановлено, що ні в Державному архіві Служби безпеки України, ні в УСБУ у Хмельницькій області та в архівних підрозділах інших областей України, а також у Центральному архіві Федеральної Служби безпеки Росії будь-яких документальних матеріалів про І. І. Огієнка немає (вид. моє. – Є. С.).

У зв’язку з цим проводити розслідування діяльності І. І. Огієнка у роки Другої світової війни, відповідно до норм чинного законодавства (ст. 4, 94 КПК України), у Службі безпеки України підстав немає» (особистий архів).

У січні 1999 р. хмельницька журналістка, моя щира приятелька, уже згадувана Тетяна Слободянюк у статті «Навіщо сенсації, коли так потрясають будні?» (газ. «Подільські вісті». – 1 січня) так прокоментувала авторитетний і остаточний висновок СБУ у так званій «справі Огієнка»: «Цей лист – важлива перемога українства у жорстокій ідеологічній війні старого з новим, тоталітарного з національним». Таки є Божа справедливість. І дуже хочеться, щоб ми усі не забували про неї у будь-яку пору життя, незважаючи на лихоліття та зневіру. На добре діло Бог допоможе – і тому творімо добро, щоб життя достойним ставало». Вічна й добра пам'ять В. Пристайку!

Здавалося б, крапка поставлена, але пройшло ще довгих 9 років, поки ім’я І. Огієнка навічно утвердилося в назві вишу. Зараз фасад університету прикрашає меморіальна дошка, з барельєфом І. Огієнка, відкрита 17 вересня 2003 р. (у рік святкування 85-річчя Кам’янець-Подільського університету). Вулиця Московська перейменована на вулицю І. Огієнка, на якій і розміщений університет (вул. І. Огієнка, 61).

Слава Богу, що всі ці митарства щодо І. Огієнка – в минулому. Хай щезають тіні з його імені, він – символ української державності та соборності!

Моя праця, правда, була достойно оцінена:

- 1997 р. – відмінник освіти України;
- 1998 р. – лауреат Всеукраїнської науково-мистецької премії імені Івана Огієнка; премія присуджена за велику роль у поверненні в Україну імені Івана Огієнка, його наукового доробку та особистий внесок у створення наукової Огієнкіани;
- 2001 р. – до 10-ої річниці незалежності України нагороджена найвищою Кам’янець-Подільською міською відзнакою-медаллю «Честь і шана»;
- 2003 р. – за сумлінну працю та значний особистий внесок у розвиток і зміцнення Української Держави відзначена Подякою Президента України (до 85-річчя університету!);
- А ще лауреат обласної премії Якова Гальчевського (яку мені не вручили!).

22 жовтня 2018 р. на державному рівні відзначалося 100-річчя університету під девізом «100 років успіху» (чи не занадто). Попри запрошення – я не поїхала на святкування. Надто легко адміністрація від мене відмовилася…

Телефонував мені сучасний завкафедрою (Олег Рарицький, мій колишній студент), що мене згадували добрим словом. І за це спасибі!!!

У листопаді 2017 року ми з чоловіком переїхали на постійне проживання у м. Вишневе (Києво-Святошинський район Київської області), щоб бути ближче до синів (Максима і Олега) та внуків (Софії, Михайлини, Марії та Ярослава), правнука Леона, невісток Тетяни, Лєни, Маші, сватів Олени Павлівни, Миколи Івановича, Нани та Костянтина Коробецьких.

Але з Кам’янцем-Подільським зв’язків не пориваємо (все-таки 40 років!). На літо приїжджаємо туди, пораємося на дачі. Зустрічаємося із знайомими, відвідую рідну племінницю Наталку (по брату Богдану, упокоївся 3 червня 2018 р. у віці 70 років! Царство йому небесне!).

Якоїсь участі в громадському житті Вишневого не беру. Тут навіть немає греко-католицької парафії.

Далі буде…

11.09.2019р.
м. Вишневе

Автобіографія написана за 5 днів.

[1]. Сохацька Є.І. Біобібліографічний покажчик (До 35-річчя науково-педагогічної діяльності).